АВТОБІОГРАФІЯ ОЛЕКСАНДРА САЛТІВСЬКОГО
ДИТИНСТВО
Мене звати Олександр Салтівський. Я народився 09 травня 1991 року в місті Харків, неподалік від стадіону ФК «Металіст».Я ріс у непростий час — у 90-ті роки. Як і багато дітей того покоління, рано зрозумів, що життя не завжди буває справедливим. У школі я був далеко не зразковим учнем: часто потрапляв у різні історії, міг постояти за себе та не боявся висловлювати свою думку. Через це мене нерідко називали хуліганом.
Проте найбільше мене завжди цікавив спорт. Я займався боксом, багато тренувався і поступово зрозумів, що сила — це не тільки можливість перемогти когось у бійці. Справжня сила — це вміння контролювати себе, захищати тих, хто слабший, і не проходити повз несправедливість.
Ще з дитинства я не терпів, коли сильні ображали слабших. Я часто втручався в подібні ситуації, навіть якщо це створювало проблеми особисто для мене.
Саме тоді в мене з'явилася мрія — стати людиною, яка зможе захищати інших.
ЮНІСТЬ
У 18 років я закінчив школу та вступив до університету.Студентські роки стали для мене періодом дорослішання. У мене з'явилося перше кохання, нові друзі та перші серйозні життєві випробування.
Я розумів, що однієї освіти недостатньо, тому вперше в житті почав по-справжньому працювати. Влаштувався на шахту, поєднуючи роботу з навчанням.
Батьки допомагали мені, проте я поступово почав розуміти, що не хочу все життя жити за їхній рахунок. Хотілося самостійно заробляти гроші, будувати власне життя та доводити собі, що я чогось вартий.
Через велику кількість роботи я почав приділяти навчанню дедалі менше часу. У результаті мене відрахували з університету, а згодом мене призвали до армії.
Саме армія стала одним із найважливіших етапів мого життя.
Там я зрозумів справжнє значення слова «братерство». Після важкого дня, коли всі були втомлені, брудні та виснажені, ми могли сісти разом і поділити останню шоколадку на чотирьох.
Неважливо було, хто ким був до служби. На той момент ми були одним колективом.
Під час служби я часто брав на себе роль лідера серед товаришів. Звичайно, були суперечки, конфлікти та різні характери, але саме там я навчився відповідальності за людей, які знаходяться поруч.
Армія навчила мене головному: справжній лідер — це не той, хто стоїть попереду всіх, а той, хто не залишає своїх людей позаду.
ЗРІЛІСТЬ
Після демобілізації я повернувся додому.Але Харків, який я пам'ятав, змінився. Змінилася країна, змінилися люди, технології та навіть саме спілкування між ними. По телевізору виступав уже інший президент, у людей з'явилися нові гаджети, а світ навколо здавався зовсім іншим.
Я зрозумів: настала нова епоха.
Біля під'їзду я зустрів старого друга дитинства.
— «Саня, ти з армії прийшов? Є темка. Гойда до нас, будеш бабки рубати».
Я одразу зрозумів, про що йдеться. Але армія вже багато чого в мені змінила.
Я не хотів іти кримінальним шляхом.
Я відмовився.
Після цього вирішив повернутися до того, що колись не зміг закінчити, — відновив навчання в університеті.
У 24 роки я отримав диплом.
Після цього настав момент, який багато в чому визначив моє подальше життя — я пішов працювати в поліцію.
Спочатку я думав, що зможу просто виконувати свою роботу та допомагати людям. Проте реальність виявилася набагато складнішою.
Я зіткнувся з несправедливістю, людською байдужістю, конфліктами та ситуаціями, у яких правильне рішення далеко не завжди було очевидним.
Саме поліція навчила мене тому, чого не могла навчити ні школа, ні університет, ні навіть армія: людське життя має ціну, а кожне рішення може мати наслідки.
ДОРОСЛІСТЬ
Минуло ще шість років.Я вже мав звання старшого лейтенанта поліції. За цей час я встиг отримати досвід, пройти через складні ситуації та заслужити довіру своїх товаришів.
Одного дня мене викликав новий керівник — Генерал Владислав.
Він подивився на мене та сказав:
— «Олександр, мені потрібні такі люди. У тебе немає вибору. Ти йдеш на посаду керівника КОРД».
Так я став керівником Корпусу оперативно-раптових дій.
Я був молодим, амбітним і, якщо чесно, ще далеко не все розумів. На мої плечі лягла відповідальність за людей, які довіряли мені своє життя.
Почалися операції, складні завдання та рішення, які доводилося приймати за лічені секунди.
Але разом із перемогами прийшли й втрати.
Під час однієї з операцій загинув мій товариш Вова Коцар.
Для мене це був важкий удар.
Ще один мій друг — Влад — опинився в лікарні.
Тоді я вперше по-справжньому зрозумів, наскільки крихким є людське життя.
Його можна порівняти з вазою із кришталю: зовні вона може здаватися міцною, але достатньо одного необережного руху — і від неї залишаться лише уламки.
Після тієї події я став іншим керівником.
Я більше не сприймав людей під своїм командуванням просто як підлеглих. За кожним із них стояла сім'я, друзі, власні мрії та життя.
І кожного разу, відправляючи людей на завдання, я пам'ятав про тих, кого вже не повернув додому.
ПОДАЛЬШИЙ ШЛЯХ
Минуло ще чотири роки.Я вже отримав звання полковника поліції.
Мій наставник і керівник, Генерал Владислав, пішов на пенсію. Після цього на мене поклали обов'язки Т.В.О. Генерала.
Це був новий рівень відповідальності.
Я почав працювати не тільки з підрозділами, а й із керівництвом держави, високопосадовцями та іншими структурами. Мені довелося познайомитися з новообраним президентом і людьми, від рішень яких залежали великі процеси в країні.
Здавалося б, я досяг того, про що колись мріяв.
Але щоразу, дивлячись назад, я згадував шлях, який пройшов.
Хлопця з Харкова, який ганяв м'яча біля стадіону.
Школяра-хулігана, який займався боксом.
Студента, який працював на шахті.
Солдата, який ділив останню шоколадку з товаришами.
Поліцейського, який уперше одягнув форму.
Керівника, який втратив друга.
І людину, яка навчилася розуміти справжню ціну відповідальності.
НОВИЙ ВИКЛИК
Згодом переді мною відкрилася нова можливість — очолити вже ДСНС у статусі Генерала.Спочатку ця пропозиція здалася мені дивною.
Поліція та ДСНС мають різні завдання, але під час надзвичайних ситуацій ці структури часто працюють пліч-о-пліч.
Поліцейські забезпечують порядок і безпеку, рятувальники першими заходять туди, звідки інші намагаються вибратися.
Я довго думав над цією пропозицією.
Адже для мене звання ніколи не було самоціллю.
Я завжди пам'ятав свою дитячу мрію — захищати людей.
Можливо, форма змінюється. Посада змінюється. Повноваження змінюються.
Але людина, яка колись дала собі обіцянку не проходити повз чужу біду, залишається тією самою.
І тепер перед Олександром Салтівським стоїть новий вибір.
Залишитися там, де він пройшов більшу частину свого життя, чи відкрити нову сторінку та спробувати захищати людей уже з іншого боку системи.
Я не знаю, куди приведе мене цей шлях.
Але знаю одне:
я ще не закінчив свою історію.
Останнє редагування:
