Основна інформація:
- Прізвище, ім’я, по батькові (ПІБ): Леонов Артем Андрійович
- Стать: чоловіча
- Мати: Леонова Олена Олександрівна, медична працівниця
- Батько: Леонов Андрій Вікторович, приватний підприємець
- Зріст і вага: 183 см / 84 кг
- Дата народження: 29 квітня 2001 року
- Вік: 25 років
- Місце народження: м. Бахмут, Донецька область, Україна
- Національність: українець
- Місце проживання: м. Київ, Україна
- Хобі: спорт (тайський бокс, кросфіт), музика, активний відпочинок, тренування на свіжому повітрі
- Сімейний стан: neoдружений
- Статура: атлетична, спортивна
- Колір очей: зелені
- Зачіска: коротке темне волосся
Дитинство та підліткові роки
Я народився 29 квітня 2001 року в Бахмуті. Моє дитинство, в принципі, було таким самим, як і у більшості малих у той час — двір, друзі, постійні розбиті коліна. Батько крутився як міг, піднімав власну невелику справу, тому вдома бував рідко. Мати працювала в медицині, у неї постійно були якісь чергування, нічні зміни й виклики. Через те, що батьки вічно були зайняті роботою, щоб забезпечити сім'ю, я дуже рано залишився сам на себе. Сам готував якісь прості сніданки, сам збирався до школи, сам вирішував свої дрібні дитячі проблеми. З одного боку, це зробило мене самостійним, а з іншого — характер у мене сформувався ще той.Я рос досить важким пацаном. Терпіти не міг, коли мне починали щось наказувати чи вчити життю в командному тоні. Якщо мені казали "роби так", я принципово робив навпаки, просто щоб показати характер. Звісно, через це в школі у мене постійно були проблеми. На уроках мені було відверто нудно. Сидіти по 45 хвилин і слухати теорію — це взагалі не моє, мені завжди хотілося якогось руху. Як результат — постійні зауваження у щоденнику, виклики батьків до директора і вічні розбори польотів удома. Батько намагався вправляти мені мізки, але я був занадто впертим.
У підлітковому віці ця моя гарячковість вилізла боком. Я став занадто запальним, заводився з півоберта. Будь-яке криве слово на вулиці — і ми вже йдемо розбиратися за гаражі. Рамки й правила, які встановлювали вчителі чи взагалі дорослі, мене просто бісили. Дійшло до того, що через постійні конфлікти, бійки та прогули мене довелося переводить в іншу школу, бо в старій на мені вже просто поставили хрест. Мамі тоді добряче нервів потріпав, за що зараз насправді соромно.
Усе змінилося, коли я потрапив у секцію тайського боксу. Мене туди затягнув знайомий, і це стало переломним моментом. Спорт просто врятував мене від вулиці. Тренер, мудрий мужик, швидко зрозумів, що з моєю агресією робити — він почав вичавлювати з мене всі соки на тренуваннях. У залі вся моя пиха кудись зникала, бо там треба було пахати. Тайський бокс навчив мене контролювати свої емоції. Я зрозумів, що махати кулаками без мізків — це шлях у нікуди. Почалися серйозні виїзди на змагання, режим, збори. З часом я підтягнув "фізуху" до дуже непоганого рівня і виконав норматив кандидата у майстри спорту (КМС).
Я вже серйозно думав пов'язати з цим усе життя, планував кар'єру в спорті, думав про тренерство. Але життя штука жорстока — наш тренер загинув. Для мене це був важкий удар, бо він заміняв мені другого батька і тримав мій характер у кулаці. Після його смерті я ніби втратив орієнтир, зал став чужим, і я зрозумів, що етап чистого спорту для мене закрився. Треба було шукати новий шлях.
Юність і служба в ЗСУ
Коли школа нарешті залишилася позаду, постало питання — що робити далі. Варіант піти в якийсь цивільний інститут і протирати штани на лекціях я навіть не розглядав. Я розумів, що офісна робота з 9 до 18 мене просто вб'є. Мені потрібен був адреналін, рух, дисципліна і нормальна чоловіча справа. Тому довго я не думав — пішов у військкомат і підписав контракт із ЗСУ.Цілеспрямовано просився в десант, бо якщо вже йти служити, то туди, де важче. Так я опинився в ДШВ. Перші кілька місяців армія мене ламала конкретно. Після вільного вуличного життя, де ти сам собі господар, потрапити в систему, де все за статутом, за розкладом і за наказами — це був шок для мого его. Спочатку знову прокидався мій старий характер, хотілося посперечатися з сержантами, але там це швидко лікували через "не можу" і зайві кілометри марш-кидка в повній амуніції.
З часом я втягнувся. Армія вибила з мене дурну підліткову спесь і навчила працювати в команді. Там ти швидко розумієш, що якщо ти накосячив — віддувається весь взвод, і навпаки. Будні були жорсткими: постійні виїзди на полігони, стрільби, тактика, стрибки з парашутом. Я відчув, що це реально моє. Мій характер нарешті знайшов правильне русло — армія перетворила мою впертість на витривалість і вперту наполегливість.
Були, звісно, і дуже важкі моменти. На службі ти дорослішаєш за лічені дні. Один випадок під час навчань на полігоні мені запам’ятався на все життя. Через мою особисту поспішність і бажання зробити все швидше, ніж було наказано, ми мало не завалили виконання бойової задачі, і через це ледь не постраждали мої хлопці. Мене тоді старшина так відтаскав, що в голові щось назавжди клацнуло. Я зрозумів, що на військовій службі твоя гарячковість може коштувати комусь життя. З того дня я навчився спочатку думати, оцінювати ризики, а вже потім діяти. В армії я доріс до звання молодшого сержанта, отримав шалений досвід командування невеликим підрозділом і зрозумів, що таке справжня відповідальність за чужі життя.
Перша служба в СБУ
Після закінчення контракту в ЗСУ я думав повернутися на цивілку, але мені запропонували пройти відбір і спробувати себе в структурі Служби безпеки України. Подумав, чому б і ні — навички є, здоров'я дозволяє, сидіти вдома все одно не зможу. Пройшов усі перевірки, тести, психологів, важку фізичну підготовку і потрапив до спецпідрозділу «Циклон».Це був зовсім інший рівень, ніж у звичайній армії. Якщо в десанті все базувалося на потужній силі та штурмових діях, то тут специфіка вимагала ювелірної точності. Мені менше шуму — більше результату. Окрім щоденного залізобетонного тренінгу по штурму будівель, затриманню небезпечних злочинців та тактичній медицині, довелося багато вчитися головою. Потрібно було миттєво аналізувати ситуацію, прораховувати кроки противника наперед, розуміти психологію людей під час затримання.
За роки в "Циклоні" я піднявся по внутрішній ієрархії. Мені почали довіряти не просто бути "номером у штурмовій групі", а займатися безпосередньо плануванням деяких операцій, підготовкою новобранців, які тільки прийшли в підрозділ. Організаторська робота виявилася складнішою за фізичну. Коли ти ведеш людей на завдання, ти відповідаєш за те, щоб усі повернулися на базу цілими. Були дуже різні ситуації — і успішні затримання, коли все проходило як по маслу за дві хвилини, і важкі виїзди, коли все йшло шкереберть і доводилося імпровізувати під кулями. Ця служба остаточно випалила з мене дитячі ілюзії про світ, я став набагато жорсткішим, але водночас спокійнішим у критичних ситуаціях.
Робота в ЗМІ
З часом система почала мене трохи виснажувати морально. Постійна секретність, рамки спецслужб, неможливість говорити про багато речей — усе це почало тиснути. Мені захотілося спробувати щось кардинально інше, де я міг би бути більш вільним у своїх діях і висловлюваннях. Так мене занесло у медіа-сферу в Києві. Друзі допомогли зачепитися за один інформаційний проект, де потрібні були люди з досвідом силових структур для проведення журналістських розслідувань.Спочатку це був повний шок. Після наказів, зброї та чіткої військової субординації я потрапив у середовище, де всі постійно говорять, сперечаються, де немає ніякого режиму, а головна зброя — це слово та камера. Мені довелося вчитися спілкуватися з цивільними людьми зовсім по-іншому, шукати підходи, розговорити свідків, копатися в документах. Я займався розслідуваннями кримінальних схем, корупції та військових тем.
Робота журналіста відкрила мені очі на те, як працює інформаційний простір. Я зрозумів, що один правильно поданий сюжет чи стаття може змінити ситуацію не гірше, ніж штурмова група. Але разом із цим я побачив і весь бруд цієї професії. Почалися перші серйозні проблеми — мені натякали, що не туди лізу, почався тиск з боку фігурантів моїх розслідувань. Але найгірше було те, що часто ти робиш величезну роботу, знаходиш докази, а матеріал просто "зливають" або блокують зверху через політичні інтереси власників каналу. Я зрозумів, що в медіа ти часто просто інструмент у чужих руках. Ця безпорадність і неможливість реально змінити ситуацію мене дістала, і я вирішив піти з журналістики.
Служба в ДСНС
Після медіа я взяв невелику паузу, щоб просто видихнути і зрозуміти, куди рухатися далі. Виїжджати з України я ніколи не хотів, попри всі складнощі, моє місце тут. Я почав аналізувати, що мені взагалі потрібно від життя. Армія, СБУ, журналістика — скрізь була боротьба, але мені не вистачало одного: прямого, чистого результату своєї роботи. Мені хотілося займатися чимось, де немає підводних каменів, інтриг чи політики. Де результат твоєї праці — це не чиясь посада чи закрита кримінальна справа, а врятоване життя тут і зараз.Так я прийшов у ДСНС (Державну службу з надзвичайних ситуацій). Пройшов перепідготовку і став рятувальником у Києві.
Ця робота повернула мені правильний внутрішній баланс. Тут усе просто і чесно. Є виклик, є пожежа, завали чи ДТП, є люди, які потрапили в біду, і є ми. Тут немає часу на розмови, сумніви чи страх — ти просто заходиш у задимлене приміщення або ріжеш гідроінструментом понівечений метал машини, щоб дістати людину. Коли ти витягуєш когось із вогню і розумієш, що якби не ти і твоя зміна, ця людина б не дожила до ранку — це перекривало весь важкий фізичний і моральний тиск. Робота в ДСНС дала мені величезний досвід ліквідації надзвичайних ситуацій та порятунку людей у критичних умовах масштабних руйнувань.
Повернення в СБУ та теперішнє життя
Проте колишніх контррозвідників та спецназівців не буває, і з часом мої навички знову знадобилися Службі. Коли ситуація в країні стала вимагати людей, які мають одночасно і бойовий досвід спецслужб, і навички антикризового менеджменту та рятувальних робіт на реальних об'єктах, мені запропонували повернутися в СБУ. Цього разу завдання стали ще серйознішими.Я повернувся в Службу, але вже трохи в іншому амплуа. Зараз моя робота тісно пов'язана із захистом критичної інфраструктури від диверсій та розробкою планів безпеки для стратегічних об'єктів. Тут ідеально зійшлися всі мої попередні етапи: досвід "Циклону" допомагає бачити об'єкт очима диверсанта і розуміти, як запобігти нападу; досвід журналістських розслідувань навчив мене копатися в документах і вираховувати внутрішні загрози та корупційні лазівки; а служба в ДСНС дала чітке розуміння того, що робити, якщо на об'єкті вже сталося найгірше і як мінімізувати втрати серед людей та техніки.
Також я періодично залучаюся до тренувань оперативних груп як інструктор із тактико-спеціальної підготовки та дій в екстремальних цивільних умовах. Робота забирає майже весь час, але зараз я чітко розумію, навіщо я тут.
Якщо подивитися назад, моє життя мотало з боку в бік: від важкого підлітка з кулаками до десантника, потім спецслужби, журналістика, порятунок людей у ДСНС і, нарешті, повернення на новий рівень в СБУ. Я точно не ангел і не ідеальний мужик. Наробив купу помилок у молодості, ображав батьків своїм характером, приймав неправильні рішення на службі. Але кожна з цих помилок чомусь мене навчила. Увесь цей досвід — і боксерський ринг, і армійський плац, і робота з інформацією, і гасіння пожеж — зробили з мене того, хто я є зараз. Я просто живу, роблю свою роботу чесно і продовжую свій шлях далі.
