Прізвище, ім’я, по-батькові (ПІБ): Глибока Луїза Ігорівна
Стать: Жіноча
Батьки:
Вік: 55 років
Місце народження: Україна, м. Харків
Національність: Українка
Місце проживання: Україна, м. Харків
Фізичні дані:
Захоплення та навички:
Я народилася першого січня 1970 року в Харкові, великому промисловому та культурному місті Східної України. Моє дитинство пройшло в родині, де панували тепло, любов і взаємоповага. Батько був інженером, людиною дисциплінованою, уважною до деталей і відповідальною. Він навчав нас, дітей, планувати життя, оцінювати ризики й залишатися спокійними в критичних ситуаціях. Мати, вчителька початкових класів, прищеплювала нам терпіння, співчуття та любов до знань. У нашій родині було троє дітей: старший брат Андрій, я — середня, і молодший брат Ігор. Як середня дитина, я часто відчувала відповідальність за підтримку родини, а також прагнула знайти власний шлях і місце у світі.
Ще з ранніх років мене захоплювала медицина. Я допомагала сусідам, доглядала поранених тварин і навіть організовувала «клініку» для іграшок, де проводила свої перші «операції» на ляльках і ведмедиках. Мої батьки помічали мою схильність до піклування про інших: мати купувала мені дитячі набори лікаря та пояснювала основи анатомії і фізіології, а батько вчив обачності та розсудливості, важливості дотримання правил і організованості. Ці уроки стали фундаментом моєї майбутньої професійної та життєвої дисципліни.
Моє дитинство було наповнене яскравими моментами, повсякденними радощами та маленькими пригодами. Харків, моє рідне місто, з його широкими вулицями, величними будівлями та зеленими парками став моєю першою великою школою життя. Улітку ми з братами та сусідськими дітьми гуляли у дворах, будували шалаші з картонних коробок і уявляли себе лікарями, солдатами чи дослідниками. Я завжди обирала роль лікаря. Мені подобалося спостерігати за дітьми, допомагати їм, лікувати поранені коліна та подряпини, організовувати маленькі «операції» з іграшками. Батьки часто жартували: «Луїза, ти народилася медиком».
Сім’я мала багато традицій. Кожної неділі ми збиралися разом за великим столом. Мати готувала улюблені страви, батько розповідав про роботу та навчав нас важливих життєвих правил. Ми обговорювали новини, ділилися переживаннями та маленькими перемогами. Саме ці моменти навчили мене цінувати сім’ю, підтримку і відчуття причетності до чогось більшого, ніж ти сам.
У школі я відчувала особливу тягу до знань. Біологія і хімія захоплювали мене тим, що давали відповіді на складні запитання про життя і природу. Я проводила експерименти, записувала спостереження та обговорювала їх з учителями. Часто залишалася після уроків, допомагаючи молодшим учням з домашнім завданням, пояснюючи формули або хімічні реакції. Волонтерство стало частиною мого життя: я допомагала у шкільній бібліотеці, організовувала збір канцтоварів для дітей із малозабезпечених сімей та підтримувала літніх сусідів, які потребували допомоги.
Окрім навчання, я активно займалася мистецтвом і спортом. Малювання дозволяло мені виражати емоції та внутрішній світ, а музика — гра на фортепіано — навчала терпінню та концентрації. Спорт формував витривалість і силу, а також допомагав працювати у команді. Літні табори, де ми навчалися виживати у природі, надавати першу допомогу та працювати у команді, навчили мене самостійності, організованості та відповідальності за життя інших. Ці досвіди підготували мене до складних ситуацій, де потрібно було залишатися спокійною і рішучою.
В дитинстві ми з братами часто грали у рольові ігри, в яких я завжди була «лікарем». Я навчилася не тільки надавати допомогу, а й брати на себе відповідальність за команду, організовувати дії та швидко реагувати на несподівані обставини. Ці навички в майбутньому стали невід’ємною частиною моєї професійної кар’єри та бойових завдань.
У 1987 році я вступила до Харківського медичного інституту. Студентські роки були наповнені навчанням, практикою та волонтерською діяльністю. Я обрала спеціалізацію «сестринська справа та догляд за пораненими». Перші практичні заняття були складними: доводилося працювати з тяжкохворими без постійної підтримки наставників. Але ці випробування навчили мене швидко приймати рішення, залишатися спокійною та робити все можливе для порятунку життя.
Я активно займалася волонтерством. Допомога дитячим лікарням, підтримка притулків для бездомних і турбота про літніх людей навчали поєднувати професійні навички з людяністю. Я зрозуміла, що медицина — це не тільки лікування фізичних травм, а й підтримка морального стану пацієнтів, вселення надії та спокою у кризових ситуаціях.
Одного разу під час практики в дитячій лікарні я вперше провела маленьку процедуру самостійно. Маленька дівчинка з сильним больовим шоком була налякана і плакала. Я спокійно розмовляла з нею, пояснювала кожен крок і виконала процедуру успішно. Тоді я відчула величезне задоволення від того, що змогла полегшити страждання іншої людини. Цей момент запам’ятався на все життя і став першим кроком у формуванні мого професійного підходу: співчуття та рішучість повинні йти разом.
Закінчивши інститут у 1993 році, я вступила до Збройних Сил України як військовий медик. Перші дні служби були сповнені страху і хвилювання: ранкові побудови, фізичні тренування, навчання тактичної медицини та бойових стандартів. Моє перше завдання — робота у військовому госпіталі Харкова — навчило мене рятувати життя у стресових умовах, часто з обмеженими ресурсами.
Польові операції стали серцем моєї служби. Перші місії проходили у складних погодних умовах, часто під обстрілами та із загрозою для власного життя. Я навчилася оцінювати ризики, діяти швидко і координувати дії команди. Кожен поранений, якого я рятувала, став особистою відповідальністю. Я пам’ятаю випадок, коли ми евакуювали пораненого солдата під обстрілом: його стан був критичний, серце зупинялося кілька разів. Ми працювали разом з колегами, застосовуючи всі навички, які я здобула за роки навчання і практики. Коли він вижив, відчуття полегшення і радості було неймовірним.
Життя на передовій було не лише фізично складним, а й психологічно виснажливим. Я навчилася підтримувати бойовий дух поранених і колег, слухати їхні страхи та сумніви, вселяти надію і залишатися моральним опорним пунктом для тих, хто цього потребує. Часто після ночі, сповненої обстрілів і евакуацій поранених, ми сиділи біля вогню, обговорюючи події дня, підтримуючи один одного і ділячись переживаннями. Ці моменти створювали міцні зв’язки та довіру, яка допомагала виживати у найскладніших умовах.
Паралельно з польовою службою я навчала молодих медиків. Ми відпрацьовували сценарії з масовими пораненнями, евакуацією під обстрілами, наданням першої допомоги у складних умовах. Я навчилася не лише діяти, а й навчати інших, передавати знання і досвід. Молоді медики часто дивували мене своєю відвагою та наполегливістю, і я відчувала гордість, коли бачив, як вони самостійно рятують життя.
Під час служби я також дбала про власне здоров’я та моральний стан. Регулярні тренування, контроль фізичної підготовки та підтримка психологічного стану допомагали залишатися ефективною навіть у найекстремальніших ситуаціях. Я зрозуміла, що медик повинен бути готовим фізично і психологічно, адже життя пацієнта залежить від його витривалості та зосередженості.
Моя родина завжди була опорою. Чоловік і діти підтримували мене, надсилали листи та короткі повідомлення, що давало сили рухатися далі. Вони нагадували мені про світ за межами бойових дій, про любов, тепло та спокій, які я прагнула повернути додому. Кожне повернення додому після чергової операції чи польового завдання було святом, і ці моменти стали частиною моєї внутрішньої мотивації.
Мій характер формувався під впливом сім’ї, навчання та служби. Я дисциплінована, відповідальна, витривала та віддана справі. Я вірю, що справжній медик — це той, хто готовий діяти у найекстремальніших умовах, хто не залишає поранених і здатний підтримати моральний стан людей навіть у найкритичніші моменти.
На сьогодні я продовжую службу як медик у Збройних Силах України. Моя робота включає:
Моя служба — це поєднання професіоналізму, відданості та людяності. Кожен день я навчаюся новому, вдосконалюю навички, підтримую молодих колег і рятую життя. Я пишаюся тим, що можу поєднувати службу і родину, залишаючись вірною своїм принципам та цінностям.
Глибока Луїза — жінка, яка присвятила життя службі, допомозі іншим і родині. Її шлях від дитинства в Харкові до служби на передовій — історія мужності, відваги, невтомної праці і віри у власні сили. Вона рятує життя, надихає колег і залишає слід у світі, доказуючи, що навіть у найтемніші часи можна залишатися людиною.
Стать: Жіноча
Батьки:
- Мати: Глибока Раїса Михайлівна
- Батько: Глибокий Ігор Савович
Вік: 55 років
Місце народження: Україна, м. Харків
Національність: Українка
Місце проживання: Україна, м. Харків
Фізичні дані:
- Зріст: 170 см
- Вага: 65 кг
- Зачіска: Коротка, темне волосся
- Відмітні знаки: Шрам від операції, невеликий шрам на руці від роботи на передовій
Захоплення та навички:
- Медична допомога у польових умовах
- Ремонт техніки та інженерні саморобки
- Тактична підготовка та навички виживання
- Психологічна підтримка товаришів по службі
Я народилася першого січня 1970 року в Харкові, великому промисловому та культурному місті Східної України. Моє дитинство пройшло в родині, де панували тепло, любов і взаємоповага. Батько був інженером, людиною дисциплінованою, уважною до деталей і відповідальною. Він навчав нас, дітей, планувати життя, оцінювати ризики й залишатися спокійними в критичних ситуаціях. Мати, вчителька початкових класів, прищеплювала нам терпіння, співчуття та любов до знань. У нашій родині було троє дітей: старший брат Андрій, я — середня, і молодший брат Ігор. Як середня дитина, я часто відчувала відповідальність за підтримку родини, а також прагнула знайти власний шлях і місце у світі.
Ще з ранніх років мене захоплювала медицина. Я допомагала сусідам, доглядала поранених тварин і навіть організовувала «клініку» для іграшок, де проводила свої перші «операції» на ляльках і ведмедиках. Мої батьки помічали мою схильність до піклування про інших: мати купувала мені дитячі набори лікаря та пояснювала основи анатомії і фізіології, а батько вчив обачності та розсудливості, важливості дотримання правил і організованості. Ці уроки стали фундаментом моєї майбутньої професійної та життєвої дисципліни.
Моє дитинство було наповнене яскравими моментами, повсякденними радощами та маленькими пригодами. Харків, моє рідне місто, з його широкими вулицями, величними будівлями та зеленими парками став моєю першою великою школою життя. Улітку ми з братами та сусідськими дітьми гуляли у дворах, будували шалаші з картонних коробок і уявляли себе лікарями, солдатами чи дослідниками. Я завжди обирала роль лікаря. Мені подобалося спостерігати за дітьми, допомагати їм, лікувати поранені коліна та подряпини, організовувати маленькі «операції» з іграшками. Батьки часто жартували: «Луїза, ти народилася медиком».
Сім’я мала багато традицій. Кожної неділі ми збиралися разом за великим столом. Мати готувала улюблені страви, батько розповідав про роботу та навчав нас важливих життєвих правил. Ми обговорювали новини, ділилися переживаннями та маленькими перемогами. Саме ці моменти навчили мене цінувати сім’ю, підтримку і відчуття причетності до чогось більшого, ніж ти сам.
У школі я відчувала особливу тягу до знань. Біологія і хімія захоплювали мене тим, що давали відповіді на складні запитання про життя і природу. Я проводила експерименти, записувала спостереження та обговорювала їх з учителями. Часто залишалася після уроків, допомагаючи молодшим учням з домашнім завданням, пояснюючи формули або хімічні реакції. Волонтерство стало частиною мого життя: я допомагала у шкільній бібліотеці, організовувала збір канцтоварів для дітей із малозабезпечених сімей та підтримувала літніх сусідів, які потребували допомоги.
Окрім навчання, я активно займалася мистецтвом і спортом. Малювання дозволяло мені виражати емоції та внутрішній світ, а музика — гра на фортепіано — навчала терпінню та концентрації. Спорт формував витривалість і силу, а також допомагав працювати у команді. Літні табори, де ми навчалися виживати у природі, надавати першу допомогу та працювати у команді, навчили мене самостійності, організованості та відповідальності за життя інших. Ці досвіди підготували мене до складних ситуацій, де потрібно було залишатися спокійною і рішучою.
В дитинстві ми з братами часто грали у рольові ігри, в яких я завжди була «лікарем». Я навчилася не тільки надавати допомогу, а й брати на себе відповідальність за команду, організовувати дії та швидко реагувати на несподівані обставини. Ці навички в майбутньому стали невід’ємною частиною моєї професійної кар’єри та бойових завдань.
У 1987 році я вступила до Харківського медичного інституту. Студентські роки були наповнені навчанням, практикою та волонтерською діяльністю. Я обрала спеціалізацію «сестринська справа та догляд за пораненими». Перші практичні заняття були складними: доводилося працювати з тяжкохворими без постійної підтримки наставників. Але ці випробування навчили мене швидко приймати рішення, залишатися спокійною та робити все можливе для порятунку життя.
Я активно займалася волонтерством. Допомога дитячим лікарням, підтримка притулків для бездомних і турбота про літніх людей навчали поєднувати професійні навички з людяністю. Я зрозуміла, що медицина — це не тільки лікування фізичних травм, а й підтримка морального стану пацієнтів, вселення надії та спокою у кризових ситуаціях.
Одного разу під час практики в дитячій лікарні я вперше провела маленьку процедуру самостійно. Маленька дівчинка з сильним больовим шоком була налякана і плакала. Я спокійно розмовляла з нею, пояснювала кожен крок і виконала процедуру успішно. Тоді я відчула величезне задоволення від того, що змогла полегшити страждання іншої людини. Цей момент запам’ятався на все життя і став першим кроком у формуванні мого професійного підходу: співчуття та рішучість повинні йти разом.
Закінчивши інститут у 1993 році, я вступила до Збройних Сил України як військовий медик. Перші дні служби були сповнені страху і хвилювання: ранкові побудови, фізичні тренування, навчання тактичної медицини та бойових стандартів. Моє перше завдання — робота у військовому госпіталі Харкова — навчило мене рятувати життя у стресових умовах, часто з обмеженими ресурсами.
Польові операції стали серцем моєї служби. Перші місії проходили у складних погодних умовах, часто під обстрілами та із загрозою для власного життя. Я навчилася оцінювати ризики, діяти швидко і координувати дії команди. Кожен поранений, якого я рятувала, став особистою відповідальністю. Я пам’ятаю випадок, коли ми евакуювали пораненого солдата під обстрілом: його стан був критичний, серце зупинялося кілька разів. Ми працювали разом з колегами, застосовуючи всі навички, які я здобула за роки навчання і практики. Коли він вижив, відчуття полегшення і радості було неймовірним.
Життя на передовій було не лише фізично складним, а й психологічно виснажливим. Я навчилася підтримувати бойовий дух поранених і колег, слухати їхні страхи та сумніви, вселяти надію і залишатися моральним опорним пунктом для тих, хто цього потребує. Часто після ночі, сповненої обстрілів і евакуацій поранених, ми сиділи біля вогню, обговорюючи події дня, підтримуючи один одного і ділячись переживаннями. Ці моменти створювали міцні зв’язки та довіру, яка допомагала виживати у найскладніших умовах.
Паралельно з польовою службою я навчала молодих медиків. Ми відпрацьовували сценарії з масовими пораненнями, евакуацією під обстрілами, наданням першої допомоги у складних умовах. Я навчилася не лише діяти, а й навчати інших, передавати знання і досвід. Молоді медики часто дивували мене своєю відвагою та наполегливістю, і я відчувала гордість, коли бачив, як вони самостійно рятують життя.
Під час служби я також дбала про власне здоров’я та моральний стан. Регулярні тренування, контроль фізичної підготовки та підтримка психологічного стану допомагали залишатися ефективною навіть у найекстремальніших ситуаціях. Я зрозуміла, що медик повинен бути готовим фізично і психологічно, адже життя пацієнта залежить від його витривалості та зосередженості.
Моя родина завжди була опорою. Чоловік і діти підтримували мене, надсилали листи та короткі повідомлення, що давало сили рухатися далі. Вони нагадували мені про світ за межами бойових дій, про любов, тепло та спокій, які я прагнула повернути додому. Кожне повернення додому після чергової операції чи польового завдання було святом, і ці моменти стали частиною моєї внутрішньої мотивації.
Мій характер формувався під впливом сім’ї, навчання та служби. Я дисциплінована, відповідальна, витривала та віддана справі. Я вірю, що справжній медик — це той, хто готовий діяти у найекстремальніших умовах, хто не залишає поранених і здатний підтримати моральний стан людей навіть у найкритичніші моменти.
На сьогодні я продовжую службу як медик у Збройних Силах України. Моя робота включає:
- Непосредню медичну допомогу на передовій
- Організацію медичних операцій
- Навчання нових поколінь військових медиків
- Психологічну підтримку особового складу
Моя служба — це поєднання професіоналізму, відданості та людяності. Кожен день я навчаюся новому, вдосконалюю навички, підтримую молодих колег і рятую життя. Я пишаюся тим, що можу поєднувати службу і родину, залишаючись вірною своїм принципам та цінностям.
Глибока Луїза — жінка, яка присвятила життя службі, допомозі іншим і родині. Її шлях від дитинства в Харкові до служби на передовій — історія мужності, відваги, невтомної праці і віри у власні сили. Вона рятує життя, надихає колег і залишає слід у світі, доказуючи, що навіть у найтемніші часи можна залишатися людиною.
