Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Петренко Андрюха Віталійович
Мати - Світлана Фоменко
Батько - Віталійович Петренко
Зріст та вага: Зріст - 188 см; Вага - 87 кг.
Дата народження: 13.06.1998
Вік: 26
Місце народження: Україна, Конотоп
Національність: Українець
Місце проживання: м. Бахмач
Захоплення: Спорт, Бокс
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Коричневий
Зачіска: Середня довжина, темна.
Відмітні знаки: Невеликий шрам на правій руцi.
Мої батьки
Я – Андрюха Петренко, і почну з моїх батьків. Мого тата звати Віталій, він народився у 1978 році в Конотопі. Тато вчився на машинобудівника, мріяв працювати в цій сфері, але після школи брався за різні підробітки, щоб заробити на життя і допомогти сім’ї. Він завжди був працьовитим, і я в нього цього навчився. Про маму знаю, що вона любила малювати, і саме вона прищепила мені любов до творчості. Завдяки їй я в дитинстві часто брав олівці і щось малював.
Батьки познайомилися в 1997 році в Батурині, і все це завдяки моєму хрещеному, який їх звів. Між ними одразу щось клацнуло, і того ж року вони почали жити разом. Мріяли про сім’ю.
Народження і дитинство
Я народився в 1998 році в Конотопі. Батьки були щасливі, коли я з’явився. Жили ми в Бахмачі, в квартирі, де було затишно і все своє. З дитинства я був активним – любив бокс, якому мене вчив тато, і стрільбу з пневматичної гвинтівки. Це було моє! Мама вчила мене малювати, і я іноді годинами сидів за альбомом, хоча більше тягнуло до спорту.
У 7 років пішов до школи. Найбільше любив фізкультуру і трудове навчання – там я міг щось робити руками і виплескувати енергію. Вчився нормально, хоч зіркою класної дошки не був, але завжди старався.
Підліткові роки
У школі я тусувався з пацанами, з якими любили ходити на полігон постріляти. Це було наше місце – там ми тренувалися, змагалися, хто влучніший, і просто кайфували. Школу я закінчив після 9 класу, в 16 років, це був десь 2014 рік. Уже тоді знав, що хочу пов’язати життя з чимось, де є дисципліна і стрільба. Романтики в мене тоді не було – весь час ішов на тренування і тусовки з друзями.
Доросле життя
Після 9 класу я вступив до ліцею з посиленою військовою підготовкою. З дитинства любив стріляти, тож вибір був очевидний. У ліцеї я не просто вчився, а жив цією справою – дисципліна, фізична підготовка, стрільба. Це було моє.
Після випуску я одразу пішов добровольцем у Десантно-штурмові війська. Там я швидко став командиром – пацани поважали, я старався тримати всіх разом. Але під час одного завдання під Києвом мене серйозно поранило, і довелося піти у відставку. То був важкий момент, але я не здався. Після відновлення я став нести службу в ДКВС. Перевожу ув'язнених. Це тримає мене в тонусі, хоч і не те, про що мріяв у дитинстві.
Зараз
На 2025 рік я працюю в ДКВСУ, і ця спокійна робота мені до душі, бо дає стабільність і можливість тримати все під контролем. Але моє серце – у волонтерстві. Я вже волонтер, віддаю 60% своєї зарплати на підтримку ЗСУ, бо вірю в нашу перемогу. Моя найбільша мрія – щоб війна закінчилася. Хочу, щоб усі могли жити в мирі, без страху і втрат. Життя мене загартувало, і я вірю, що моя сила і досвід можуть комусь допомогти. Я йду до цього, бо знаю – ми, українці, не здаємося.
Андрій – вольова людина, вірна принципам. Його рішучий погляд прагне величі. Він іде до кінця, щоб знайти місце у світі та залишити слід в історії – фото обличчя https://ibb.co/j9GwdpTC
Мати - Світлана Фоменко
Батько - Віталійович Петренко
Зріст та вага: Зріст - 188 см; Вага - 87 кг.
Дата народження: 13.06.1998
Вік: 26
Місце народження: Україна, Конотоп
Національність: Українець
Місце проживання: м. Бахмач
Захоплення: Спорт, Бокс
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Коричневий
Зачіска: Середня довжина, темна.
Відмітні знаки: Невеликий шрам на правій руцi.
Мої батьки
Я – Андрюха Петренко, і почну з моїх батьків. Мого тата звати Віталій, він народився у 1978 році в Конотопі. Тато вчився на машинобудівника, мріяв працювати в цій сфері, але після школи брався за різні підробітки, щоб заробити на життя і допомогти сім’ї. Він завжди був працьовитим, і я в нього цього навчився. Про маму знаю, що вона любила малювати, і саме вона прищепила мені любов до творчості. Завдяки їй я в дитинстві часто брав олівці і щось малював.
Батьки познайомилися в 1997 році в Батурині, і все це завдяки моєму хрещеному, який їх звів. Між ними одразу щось клацнуло, і того ж року вони почали жити разом. Мріяли про сім’ю.
Народження і дитинство
Я народився в 1998 році в Конотопі. Батьки були щасливі, коли я з’явився. Жили ми в Бахмачі, в квартирі, де було затишно і все своє. З дитинства я був активним – любив бокс, якому мене вчив тато, і стрільбу з пневматичної гвинтівки. Це було моє! Мама вчила мене малювати, і я іноді годинами сидів за альбомом, хоча більше тягнуло до спорту.
У 7 років пішов до школи. Найбільше любив фізкультуру і трудове навчання – там я міг щось робити руками і виплескувати енергію. Вчився нормально, хоч зіркою класної дошки не був, але завжди старався.
Підліткові роки
У школі я тусувався з пацанами, з якими любили ходити на полігон постріляти. Це було наше місце – там ми тренувалися, змагалися, хто влучніший, і просто кайфували. Школу я закінчив після 9 класу, в 16 років, це був десь 2014 рік. Уже тоді знав, що хочу пов’язати життя з чимось, де є дисципліна і стрільба. Романтики в мене тоді не було – весь час ішов на тренування і тусовки з друзями.
Доросле життя
Після 9 класу я вступив до ліцею з посиленою військовою підготовкою. З дитинства любив стріляти, тож вибір був очевидний. У ліцеї я не просто вчився, а жив цією справою – дисципліна, фізична підготовка, стрільба. Це було моє.
Після випуску я одразу пішов добровольцем у Десантно-штурмові війська. Там я швидко став командиром – пацани поважали, я старався тримати всіх разом. Але під час одного завдання під Києвом мене серйозно поранило, і довелося піти у відставку. То був важкий момент, але я не здався. Після відновлення я став нести службу в ДКВС. Перевожу ув'язнених. Це тримає мене в тонусі, хоч і не те, про що мріяв у дитинстві.
Зараз
На 2025 рік я працюю в ДКВСУ, і ця спокійна робота мені до душі, бо дає стабільність і можливість тримати все під контролем. Але моє серце – у волонтерстві. Я вже волонтер, віддаю 60% своєї зарплати на підтримку ЗСУ, бо вірю в нашу перемогу. Моя найбільша мрія – щоб війна закінчилася. Хочу, щоб усі могли жити в мирі, без страху і втрат. Життя мене загартувало, і я вірю, що моя сила і досвід можуть комусь допомогти. Я йду до цього, бо знаю – ми, українці, не здаємося.
Андрій – вольова людина, вірна принципам. Його рішучий погляд прагне величі. Він іде до кінця, щоб знайти місце у світі та залишити слід в історії – фото обличчя https://ibb.co/j9GwdpTC
