Короткий опис особи
- Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Прус Владислав Андрійович
- Стать: Чоловіча
- Мати: Прус Олена Миколаївна
- Батько: Прус Андрій Вікторович
- Зріст та вага: 185 см / 88 кг
- Дата народження: 28.02.1991
- Вік: 35 років
- Місце народження: Україна, м. Рівне
- Національність: Українець
- Місце проживання: м. Київ (Північна Область)
- Захоплення: Практична стрільба, футбол, відновлення старої техніки, волонтерство.
- Сімейний стан: Одружений
- Статура: Спортивна, міцна.
- Колір очей: Сіро-блакитний.
- Зачіска: Коротка стрижка, темне волосся з легкою сивиною на скронях.
- Відмітні знаки: Шрам над правою бровою (наслідок осколкового поранення), татуювання «Citius, Altius, Fortius» на передпліччі.
Батько — Андрій Вікторович. Народився у 1968 році. Свою кар'єру він присвятив залізниці, пройшовши шлях від помічника машиніста до серйозної керівної посади в депо. Саме батько навчив Владислава розуміти мову металу та техніки. Він був суворим, але справедливим — за кожну провину Влад мав відпрацювати допомогою в гаражі, що прищепило йому любов до праці.Батьки
Мати — Олена Миколаївна. Народилася у 1970 році. Вчителька української літератури в місцевій гімназії. Вона була «серцем» родини, яка завжди знала, як заспокоїти сина після чергової бійки у дворі чи невдачі на змаганнях. Саме завдяки матері Владислав має таку грамотну мову та вміння домовлятися з людьми навіть у найскладніших ситуаціях.
Батьки познайомилися ще в юності на пероні вокзалу — класична історія для залізничного міста. Їхнє кохання стало фундаментом, на якому виріс Владислав, бачачи перед собою приклад міцної української родини.
Владислав з'явився на світ холодного лютневого ранку 1991 року в Рівному. Це був символічний рік — рік народження нової держави. Дитинство Влада пройшло в районі, де всі знали один одного. Він був звичайною дитиною: оббиті коліна, гра у «козаків-розбійників» до пізнього вечора та постійні походи з батьком на роботу, де він вперше відчув запах мазуту та масштаб залізних машин.[II] Народження та дитинство
У 6 років він пішов до першого класу Рівненської гімназії №1. На першій лінійці він познайомився з дівчинкою Мариною. Тоді він ще не знав, що через багато років вона змінить його життя. У школі Владислав не був відмінником, але мав неабиякий хист до історії та географії. Вчитель фізкультури помітив його задатки до бігу та боксу, тому вже з 10 років хлопець почав відвідувати спортивну секцію. Спорт навчив його головному — ніколи не здаватися, навіть якщо суперник сильніший.
Підлітковий період припав на 2004-2008 роки. Владислав став справжньою опорою для друзів. Він не терпів несправедливості: якщо бачив, що старшокласники ображають молодших — завжди втручався. Через це він часто мав проблеми з дисципліною, але вчителі поважали його за чесність.[III] Підліткове життя
У 15 років Владислав серйозно захопився футболом, грав за юнацьку збірну міста. Проте мрія про форму та погони пересилила спорт. Після закінчення школи у 2008 році він подав документи до Національної академії внутрішніх справ у Києві. Конкурс був величезний, але фізична підготовка та залізний характер допомогли йому вступити на бюджет. Навчання в академії стало справжнім випробуванням: сувора дисципліна, наряди та постійні тренування остаточно сформували в ньому майбутнього офіцера.
Після випуску Владислав повернувся до рідного міста молодим лейтенантом поліції. Робота оперативником у кримінальному розшуку відкрила йому очі на реальний світ. Він брав участь у затриманні небезпечних злочинців, бачив людське горе та підступність. Проте він залишався непідкупним, чим іноді дратував корумповане керівництво.[IV] Доросле життя: Служба та Випробування
У 2014 році, коли над країною нависла загроза, Владислав не зміг залишитися в тилу. Він добровільно перевівся до одного з підрозділів МВС, який вирушив у зону проведення АТО. Там він отримав свій перший бойовий досвід. Пізніше він офіційно вступив до лав ЗСУ. Саме під час одного з бойових виходів під Авдіївкою Владислав отримав поранення — осколок гранати зачепив обличчя. Той шрам над бровою став для нього нагадуванням про ціну свободи.
Після кількох років служби Владислав вирішив переїхати до Києва (Північна область). Велике місто дало йому нові можливості. Він знову зустрів Марину, свою першу шкільну подругу, яка на той час працювала хірургом. Спільне минуле та пережиті труднощі швидко зблизили їх, і невдовзі Владислав зробив їй пропозицію прямо на Майдані Незалежності.
На сьогодні Владиславу 35 років. Він — зрілий чоловік з багатим життєвим досвідом. Проживаючи в Києві, він займає посаду в правоохоронних структурах Північної області. Його поважають як колеги за професіоналізм, так і підлеглі за справедливість. Він ніколи не підвищує голос без причини, але його погляд здатний змусити замовкнути навіть найзапеклішого порушника.[V] Теперішній час
Владислав веде активний спосіб життя: щонеділі збирається з колишніми побратимами на футбол, займається волонтерством, допомагаючи ветеранам ЗСУ. Він мріє про спокійне майбутнє для свого сина, якого вони з Мариною виховують у любові до України. Попри всі труднощі, Владислав Прус залишається вірним своїй присязі та своєму народу, готовий у будь-який момент стати на захист закону та порядку в Північній області.
Останнє редагування:
