Золоте дитинство
Народився Назар Деркач у 1995 році в мальовничому містечку Коломия, на заході України. Його родина була знаною в місті: батько — ветеран МВС, строгий, але справедливий чоловік, а мати — вчителька української мови, добра душа, яку обожнювали всі учні. Малий Назар ріс у домі, де було багато книг, тепла і правил. У родині цінували честь, справедливість і любов до рідної землі.
З дитинства Назар проявляв непідробний інтерес до правди — не терпів брехні, заступався за слабших і вже тоді мріяв про форму. Не дивно, що у школі його поважали і вчителі, і однокласники. Не через багатство, а через силу характеру, гідність, що рідко зустрічається у дітей. Ще змалку він умів слухати, аналізувати, відчувати, коли поруч — лукавство. Батько це помічав і говорив матері: “Цей хлопець далеко піде”.
[II] На роздоріжжі юності
Після закінчення школи Назар вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ. Навчання давалося легко, та серце тягнуло до справжньої дії. Він не хотів сидіти за столом усе життя — прагнув змінювати світ. Водночас юність давала своє: перше кохання, перша зрада, перші ночі без сну. Його дівчина, Софія, здавалось, була всім — і натхненням, і болем. Її від’їзд за кордон без прощання став для Назара першим сильним ударом.Та він не зламався. Навпаки — ще більше заглибився у службу. Закінчив університет із відзнакою, пройшов практику в патрульній поліції, а згодом потрапив у спецвідділ боротьби з організованою злочинністю. У 23 роки він уже командував групою. Але попереду чекало те, до чого не готує жодна академія...
[III] Коли небо падає
2014 рік. Донбас палає. Назар добровільно записується до батальйону “Січ”, не роздумуючи. Казав лише: “Я не дозволю топтати мою землю”. Його перше бойове хрещення — Іловайськ. Снаряди летіли звідусіль, друзі гинули на очах, а він — виживав, дивом. Один осколок потрапив у ногу, але навіть поранений Назар витяг на собі двох побратимів із вогню. Медики казали, що він не доживе до ранку. Але серце Деркача билося — вперто, мовби вперше.Він повернувся додому іншим. Тихим. Замкненим. Часто дивився в стелю ночами, пригадуючи кожне “мамо!” з окопів, що більше ніколи не буде почуто. Батько згорів від онкології, мати втратила мову після інсульту. Усе, що мав Назар, залишилося на полі бою.
[IV] Новий шлях — нові тіні
2017 року Назар перебрався до столиці. Працював у кримінальному відділі, пізніше — у внутрішній безпеці. Його знали всі, хто був пов'язаний із службою. Прямий, чесний, небезпечний. Усі знали: якщо справу веде Деркач — назад дороги нема.Та всередині він був спустошений. Не пив, не гуляв — просто існував. Зовні — зразковий офіцер. Усередині — привид війни, тіні побратимів, крики у снах. Лише одна людина змогла доторкнутись до його душі — лікарка, Олена. Вона лікувала не рани, а серце. Вони зійшлися не одразу. Назар боявся знову любити. Але вона чекала.
Через два роки вони одружилися. З’явився син — Артем. І тоді Назар вперше за багато років посміхнувся щиро.
[V] Привид минулого
Одного вечора, повертаючись додому, Назар отримав конверт. Без зворотної адреси. Всередині — фото. Старе, пожовкле, на якому був його батько... живий. І підпис: “Він не помер. 72 години. Далі — ніщо.”Світ перевернувся. Минуле, яке він закопав, вирвалося з могили. Не роздумуючи, Назар залишив службове посвідчення, попрощався з сином у сні та зник. У броньованому позашляховику, з рюкзаком, де була лише зброя, аптечка і той лист. Із серцем, що билося так само, як у 2014-му — безстрашно, але вперше за довгий час — знову з надією.
